Коли йому було 5 років, він знав, які речовини треба змішати, щоб отримати цемент. Розумів, чому слід ретельно очистити земельну ділянку від каменів, — і робив це. Робив — бо дуже хотілося дому.
У першому домі, який пам’ятає, не було дверей. Поки їх не поставили, його батько лягав спати просто біля зяючої діри — аби злодії не зайшли уночі до хати.
Підлітком він написав про це пісню — «Qış-93», в перекладі — «Зима-93».
Сьогодні він крокує Манхеттеном на щорічну сесію Постійного форуму ООН із питань корінних народів. Він — експерт цього Форуму. Посеред його виступів росіяни часом вимагають вимкнути мікрофон.
Це історія Сулеймана Мамутова, музиканта й міжнародного правника, який нині захищає права корінних народів і Україну загалом у світі. І часто міркує про те, що означає національна ідентичність загроженого народу й чи варта боротьба за неї продовження.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Голі стіни
Крим дитинства пам’ятається Сулейманові зимами. Темними ранками й вечорами, небезпеками та незручностями. Батько, щоб дістатися до роботи, мусив спершу проїхати десять кілометрів велосипедом, потім сісти на електричку. Сулейман був іще дошкільням — і пам’ятає, що вже тоді хвилювався за батька.
Ось чому — «Зима-93». Либонь, найвідоміша пісня гурту «Шатур Ґудур», який склався в Сулеймана з братом та друзями у 2000-х. Гурт переспівував народні пісні й виконував авторські. Слова авторських писав, зокрема, Сулейман.
Ти впізнаєш, будь певен, мій дім.
Лиш один біля лісу стоїть він.
Голі стіни й усередині двері одні,
Вікна без скла видніються здалеку.
Ти впізнаєш.
Проте пісні — це вже потім, із підлітства.
У дитинстві Сулейман ходив до дитсадка — і його ненавидів. Каже, «там ніколи не давали забути, ким я є». Перші бійки в його житті були через те, що нібито кримські татари — зрадники. Він досі пам’ятає слова, кинуті йому в якійсь бійці: «Ви спалювали наші поля, ви нас зрадили». Важливо: такі слова лунали зазвичай не до бійки, а вже під час. Бо характерною рисою стосунків з однолітками-ксенофобами було те, що сварки починалися зі спини, стусаном, несподівано, і ти завжди мусив бути готовим до реагування. Малим Сулейман уявлення не мав про концепцію етносів, національностей — просто бачив, що є ненависть і треба на неї реагувати. Або ти б’єшся, або приймаєш її.
— Це дуже метафорично, — зауважую я про несподівані стусани зі спини.
— Це дуже метафорично — погоджується Сулейман. — Пізніше це допомогло мені зрозуміти чимало психологічних аспектів теперішнього російського керівництва.
Право
Про дитинство Сулейман іще згадує:
— Ти хотів дивитись мультики, а все одно мусив дивитись новини.
Він ізмалечку жив в атмосфері новин — батько, Бекір Мамутов, — журналіст. Повернувшись на батьківщину, невдовзі почав працювати в редакції газети «Qırım». І працює там дотепер, себто вже понад 30 років, є її головним редактором.
Так само змалечку Сулейман жив в атмосфері розмов про права, відповідальність та суди, адже його мати, Хатідже Мамутова, — юристка. Коли кримська влада не бажала виділити землю на будівництво Соборної мечеті, саме Хатідже-ханим як адвокатка захищала позицію Муфтіяту (об’єднання мусульманських релігійних установ на певній території, — Ред.) у суді. Коли йшлося про формування правових позицій Меджлісу, з Хатідже Мамутовою часто радилися.
Багато зустрічей із клієнтами мама проводила вдома, за кавою. Що таке клопотання, суди і які вони бувають, Сулейман знав із шести років. Поради стосовно юридичних тонкощів, а також побутових — щодо ув’язнених — пам’ятає досі. Наприклад, в одного знайомого виникла проблема на роботі, аж до того, що він потрапив у СІЗО. Прийшли родичі, мама давала поради, і одна з них була — «Обов’язково передайте кілька пачок сигарет». На відповідь: «Він не курить» мама сказала: «Все одно передайте».
2007 року Сулейман вступив до Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка на міжнародне право, і так почалося його життя в Києві.
З одного боку, саме місто дуже подобалося. По-перше, велике, проте не занадто, щоб загубити себе у ньому. По-друге, кияни здавались чемнішими, ніж сімферопольці. По-третє, у Києві відчувалася громада, зокрема в театрах, на концертах, зрештою, в підземці метро Театральна, де літні люди збиралися поспівати й потанцювати. А по-четверте, з Києвом у Сулеймана була сильна приємна асоціація волі — можливо й тому, що вперше він потрапив сюди ще в Помаранчеву революцію. Тоді мама як адвокатка виступала на судовому засіданні у столиці, а молодший Мамутов умовив узяти його з собою.
Атмосфера протесту на Майдані була близькою до того, що він бачив із дитинства на мітингах у Криму 18 травня, в День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу.
(Сулейманів батько розповідає, що син іще першокласником із запалом ходив на ці мітинги, що неабияк дивувало його рідних).
З іншого боку, кримець не хотів відмовлятися від своєї національної ідентичності навіть на міліграм — проте в Києві його діймала інакшість. Коли тебе запитують: «Де ти так гарно вивчив українську мову?», то спершу приємно, а на енний раз уже дратує. Коли при кожнім знайомстві перепитують твоє ім’я, подеколи навіть двічі, — дістає по горло.
— Ти почувався інакшим — чи чужим? — запитую.
— Інакшим. Чужим — хіба на якихось лекціях чи семінарах.
Скажімо, предмет «дипломатична історія України». Студенти проходять період визвольних змагань 1648 року. Сулейман — один з-посеред усіх — висловлює інше бачення про стосунки Богдана Хмельницького з Кримським ханством. У кримця тоді працювала прошивка дитячого садка: ти б’єшся, щоб відновити справедливість чи принаймні щоби тебе помітили. І часом од викладачів він відчував той тип ставлення, який тепер іронічно називає «чорні не мають говорити забагато».
Втім, коли з викладачем міжнародного публічного права дійшли до теми корінних народів, Сулейман одразу в лекторії прямо сказав: розуміння, яке зараз чують студенти, — застаріле. Згодом на семінарі цей викладач сам попросив Мамутова розповісти про концепцію корінних народів. Той бачив: одногрупники зацікавились. Пройнялися тим, що коли в тебе немає материнської держави і нею має стати Україна, чекаєш од неї значно більшого внеску, ніж щодо тих спільнот, які мають материнські держави.
— Той семінар був із повним дотриманням принципу «нічого про вас без вас», — каже Сулейман.
Усі його курсові та дипломні мали одну і ту ж тему — корінні народи. Фінальну дипломну писав про те, як міжнародне право щодо корінних народів впровадити в українське законодавство.
«Шатур Ґудур»
«Шатур Ґудур» почався ще перед тим. У перекладі ці слова означають такий вид галасу, що надихає, драйвить.
Першу пісню Сулейман записав із друзями. Їм було по 15, друзі — росіянин та білорус, пісня — кримськотатарська, слова до неї Сулейман написав сам. «Kimsege baqma» означає «ні на кого не звертай уваги», і вона про свободу підлітка, зіграна у стилі панк-рок. Коли старший на чотири роки брат Джеміль почув цю пісню — вигукнув: «Клас!», узяв гітару, почав награвати, словом — захотів грати з ними. Й запропонував зіграти також і народні пісні.
Брати Мамутови змалечку грали на гітарі, ксилофоні та інших інструментах. Батько розповідає, що першу гітару Джемілю придбали — вживану — за 100 доларів. Геть маленькому Сулейманові купили ксилофон, і згодом він перемагав на конкурсах гри на цім інструменті. Підлітками хлопці захоплювались «Nirvana» і «Radiohead», аж тут, на Євробаченні 2004 року, почули панк-пісню близькою, зрозумілою мовою, з вкрапленнями національних традицій в інструментальну частину, в сам стиль — це був виступ турецького ска-панк-гурту «Athena». Він перевернув уявлення про те, якою може бути своя творчість, рідною мовою. Це надихнуло створити власні пісні в цьому ж стилі.
«Шатур Ґудур» співав також і на слова відомих кримськотатарських поетів. Скажімо, Майє Сафет сама запропонувала їм свої вірші. Хлопці брали і вірш класика Шукрі Аппаза, і переспівували відому пісню «Bağçasaray aralıqları» на вірш Юнуса Кандима, яку вже до них співав видатний Едіп Асанов. Сам Асанов позитивно відгукувався про цей переспів.
Хоча, бувало, шатурців і критикували. Найбільше — за переспіви фольклору у грандж- і панк-стилі, мовляв, це святиня й такі переспіви — це знущання. Зрідка їх критикували за розмовну мову.
Зазвичай музиканти не питали думки старших щодо слів пісень. Ось тільки в пісні про зиму, «Qış-93», Сулейман таки радився з батьком стосовно граматики.
— Чому саме ця пісня мала бути більш літературною? — запитую.
— Я вже тоді думав, що є якісь речі, які мені хотілось би передати онукам, — і ця пісня якраз є такою. Тож мені хотілося, щоб літературно вона була правильніше складена.
Якщо «Kimsege baqma» — це пісня про сенс свободи для підлітка, умовні Гадюкіни, й вона не надто пов’язана з кримськотатарською ідентичністю, то там неважливо, чи літературно співаєш, чи ні.
А «Qış-93» — про повернення, а це одна зі святих тем для кримців.
«Kimsege baqma», каже Сулейман, — не про ідентичність. І додає: потім він зрозумів, що таки й про неї, адже ідентичність, як вода, просочує всі сфери життя.
…of Ukraine
Колись Сулейман мріяв рано-вранці крокувати Манхеттеном до штаб-квартири ООН — на роботу. Мрія здійснилась, ось тільки в ній не було враховано, що вже на третій-четвертий день такої роботи охоплює виснаження. Виснаження — проте й натхнення від плідної праці.
Постійний форум ООН з питань корінних народів створений 2000 року, і це найбільш інклюзивний орган, що займається питаннями прав корінних народів усього світу. Форум має 16 постійних експертів, половина — подана урядами своїх держав, половина — представники організацій корінних народів. Сулейман — із першої половини.
— Росіяни там прописалися, — каже Сулейман про цю інституцію і загалом про ООН. — І тільки через повномасштабну війну вдалося їх звідти вибити.
Відкриваю сайт Суспільно-економічного департаменту ООН. Від самих початків Форуму в кожній каденції були росіяни — й жодного українця. Тільки 2022 року це вдалося змінити, й тепер справи в регіоні «Центрально-Східна Європа, Російська Федерація, Центральна Азія, Кавказ» висвітлює громадянин України, кримський татарин Сулейман Мамутов, який усе професійне життя займається питаннями корінних народів, чудово володіє англійською і до 2022-го як радник Меджлісу кримськотатарського народу брав участь у двох сесіях іншого органу ООН — Експертного механізму з прав корінних народів.
Щороку Постійний форум проводить сесії, де звучать звіти про ситуацію з корінними народами. З цього формується загальний звіт, а він лягає в основу резолюцій, які потім застосують у міжнародному праві. Звідти країни можуть впроваджувати їх у себе. Тому те, які формулювання ляжуть в основу щорічного звіту, справді впливає на становище корінних народів.
І ці формулювання, каже Сулейман, — предмет украй жорстких дискусій, часто за зачиненими дверима.
— Ви постійно щось обговорюєте з іншими експертами. Кожне формулювання. Якщо це складна тема, то б’єтеся за кожне слово.
Наприклад, тема російської агресії проти України.
— Я не перебільшу, якщо скажу, що не менше восьми годин ми сперечалися про формулювання «російська агресія проти України» — вживати його чи ні, — каже Сулейман.
Деякі експерти — швидше за все, не без впливу Росії — дуже хотіли, щоб цих слів не вживали. Щоб натомість було «війна в Україні» чи навіть «конфлікт». Хтось казав: може, взагалі про це не згадувати?
Тож у перший рік Сулейман ретельно пропрацьовував аргументи — для експерта з кожного регіону свої. І з кожним говорив по багато разів, подовгу.
З тими експертами говорили і росіяни. Фактично, боротьба точилася між Сулейманом і росіянами — через експертів з інших країн, зокрема абсолютно віддалених. Бувало, колеги — не урядові, а представники від корінних народів — запитували Сулеймана: «Чого ти так вчепився за це “агресія проти України”? Це ж про держави, а не народи — та поступися вже, адже для корінних це не так важливо!»
Тоді наш експерт показував фото Нарімана Джеляла в російській тюрмі і казав: «Ми, кримські татари, опинилися в такому становищі не тому, що прилетіли якісь інопланетяни».
Або ж Сулейману казали: «Навіщо вживати “корінні народи України”?». Не всі бажали визнати, що Крим, чиїми народами є корінні кримські татари, караїми та кримчаки, належить до України.
— Тоді я сказав: «Права корінних народів витікають із міжнародного права. Територіальна цілісність теж витікає з міжнародного права. Ви не можете казати, що отут ми за міжнародне право, а отут проти нього».
І отак ти кілька годин витрачаєш на «of Ukraine», — підсумовує Сулейман, який приїздив у Нью-Йорк на сесії з важкої української зими з обстрілами й блекаутами.
— А не було ставлення, мовляв, «ти травмований, тому не об’єктивний?» — запитую, згадавши подібні ситуації щодо наших інтелектуалів та митців за кордоном.
— Думаю, не було, і цю рамку поставили на самому початку моєї роботи. Рамка — що не етично обговорювати мою об’єктивність чи суб’єктивність, якщо я приїхав з України.
Перше питання, яке Сулейман поставив не лише експертам Форуму, а й його секретаріату, — чи повинні експерти бути нейтральними у своїх позиціях? І дістав чітку відповідь: ні, не повинні.
А далі сказав, що приїхав із Києва і не хоче обговорювати, суб’єктивний він чи об’єктивний. І якщо хтось скаже, що ні, то він вимкне безгучний режим телефона і всі будуть слухати повітряні тривоги, які лунають в Україні. І дивитимуться відео, як він з донькою спускається в укриття.
— Отут я був дуже емоційним… Стримано-емоційним, але я знав, що робив.
Переглядаю Сулейманову доповідь на засіданні Експертного механізму ООН з прав корінних народів 11 липня 2024 року. Експерт говорить про те, як Росія використовує корінні народи, щоб вимагати скасування санкцій (нібито від них потерпають корінні народи), при цьому знаходить шляхи обійти ці санкції для купівлі зброї. Мамутов згадує обстріли цивільної інфраструктури в Україні. Ракету, що влучила в Охматдит і вбила майже 50 людей, зокрема дітей, — це сталося за три дні до цього засідання. Експерт каже, що Росія вбиває людей тільки тому, що може це робити.
Доповідач і справді емоційний, а ще — достатньо відважний, щоб говорити правду в очі не тільки цивілізованому світу, а й росіянам. І здатний у кілька останніх речень вкласти найсуттєвіше:
«Правда і об’єктивність — це не русофобія, — каже він. — Коли ви шлете сотні тисяч ваших співвітчизників, щоб захопити чужі землі та вмерти в ганьбі, — ось що таке русофобія.
Російський уряд постійно звинувачує і нагадує нам про західний колоніалізм європейських націй в минулому — факт, який ніхто тут не заперечує.
Водночас він раз по раз старається зафарбувати власний чистий колоніалізм у форму месіанства […]
Єдина річ, що відрізняє Росію як колоніальну владу, — це те, що вона затято відмовляється визнати помилки минулого. Натомість воліє жити у цьому минулому, втягуючи всіх нас у смерть та руйнування».
Представники від Росії вимагають у модераторів вимкнути Сулейманові мікрофон. І його вимикають — бо нібито експерт перевищив регламент. Це стається вже після слів, що Росія вбиває людей, бо може. Стоїть тиша.
Після засідання до Мамутова підходять представники кількох організацій й просять надіслати повний текст доповіді.
— На цих майданчиках яскраво видно, що демократії критикують сильніше, — каже експерт. — І я намагаюся донести представникам корінних народів із різних країн, що обсяг критики в бік Ірану чи Росії менший не тому, що там менше проблем.
Сулейман зрозумів: якими б сильними не були промови, головний ресурс слід лишати на приватні розмови з експертами.
Свій шлях
Юнаком, у 2009 році, Сулейман уперше побував у Туреччині — і відчув спокусу. Зроби один крок, нашіптувала спокуса, — і ніхто ніколи не буде перепитувати твого імені. Розчинися в близькій, тюркській, культурі — і не треба буде всякчас доводити свою окремішність. Один Сулейманів друг, відомий публіцист, іще до Революції Гідності казав йому: ви, кримські татари, історично програли цю боротьбу — змирися з цим!
Спокуса часто приходить і до кримчаків — поруч із кримськими татарами й караїмами, це ще один корінний народ України. Кримчаки мають право на алію — репатріацію до Ізраїлю. І це багато кого спонукає назвати себе не кримчаком, а євреєм.
— Та якось я їздив болгарськими селами з кримськотатарським танцювальним ансамблем, — веде далі Сулейман, — і бачив нашу тамтешню діаспору (кримські татари селилися в Болгарії та Румунії кількома хвилями еміграції — перша відбулася після першої анексії Криму 1783 р. — Ред). Один дідусь, слухаючи рідні мотиви, плакав. Я бачив його сльози — й мені самому стало щемко, я замислився. І зрозумів, що розчинитися в іншій, навіть близькій, культурі — це не мій шлях.
— Чи зручно бути кримським татарином у Києві? — запитую.
Сулейман розповідає про свою поїздку до Криму перед повномасштабною війною, 2021 року, останню на сьогодні. Тоді він поїхав із донькою — дуже важливо було показати їй батьківщину.
— Ми пішли на дитячий майданчик у кримськотатарському районі — пригадує. — І я побачив, наскільки інакшою в плані поведінки була моя донька. Її було чутно, вона голосно кричала, звертаючись до мене.
У нинішньому Криму гучність не сприймається як норма. Особливо — кримськотатарська гучність.
Що я дуже ціную в Києві — моя донька може голосно спілкуватися рідною мовою і я за це не переживаю. Тут це щось природне.
А втім…
Якось у чотири роки донька спитала батька: «Якщо Крим — це Україна, то чому я можу в садочку з усіма говорити українською, а зі мною ніхто не може говорити моєю рідною мовою? Чому я не можу подивитися мультики рідною мовою?». А далі таке: «Якщо Крим — це Україна, то чому ми не українці?».
Сулейман почувається некомфортно, коли його називають українцем кримськотатарського походження, — він багато про це міркує, відколи донька ставить питання.
— Може, це теж частина травмованості, але в цьому я бачу певну загрозу.
Через мозок малої дитини він зрозумів, що міг би говорити про себе «я — українець», якби кримські татари мали рівні умови з українцями. А для Сулеймана рівні умови — це взаємне визнання суб’єктності.
— А наша суб’єктність — скільки років ми говоримо про національно-територіальну автономію? А про правовий статус Меджлісу? — риторично запитує.
З автономією йому було б набагато легше пояснити дитині, що Крим — це суб’єкт, органічно вшитий в державу, і кримські татари тут — нарівні з українцями. І в межах цього суб’єкта можна народитися, жити й померти як кримський татарин чи кримська татарка.
— Я думаю, це легше сприймають національні спільноти, бо в них є материнська держава, що може захистити їхню ідентичність. Та коли ти належиш до корінного народу — а значить, народу, який не реалізував права на державне самовизначення і не має жодного державного утворення за межами України, — то єдина змога говорити про свою ідентичність — це сказати: я кримський татарин (а не українець кримськотатарського походження).
І другий момент, на якому наголошує Сулейман: не можна все ж забувати, що більша частина кримців залишилась в окупації й вони не застали процесів формування української політичної нації вже після 2014 року. «І тому я не впевнений, що правильно називати їх політичними українцями», — каже експерт.
…Після цієї розмови я міркую, як таке щире зізнання сприймуть українські читачі. Я не хочу цього замовчувати, бо бачу, що це питання болить моєму співрозмовникові, — і знаю, що з-поміж кримських татар не тільки йому. Й водночас відчуваю, що саме це питання до українців є ключовим на іспиті з демократії: чи ми готові зрозуміти людей з іншою ідентичністю, аніж наша, в нашій спільній державі?
Звертаюся по коментар до експертки з корінних народів Інституту демократії ім. П. Орлика Наталі Беліцер. «Здавалося б, українці, які віками зазнавали гноблення й утисків з боку “старшого брата”, — каже вона, — мали б добре розуміти болючі проблеми кримських татар, пов’язані з намаганнями за будь-яку ціну зберегти власну самобутню етнокультурну ідентичність — насамперед мову, також історичні традиції, символіку, свята, релігію тощо. На превеликий жаль, українському суспільству досі бракує такого розуміння.
На мій погляд, причиною цього є передусім недостатня обізнаність з тим, що насправді означає законодавчо закріплений статус кримських татар як корінного народу і які саме права мають корінні народи порівняно з іншими спільнотами.
Річ у тім, що ця категорія поєднує риси і народу/нації, і, де-факто, меншини. Тому, згідно з міжнародним правом, корінним народам надані колективні права, включно з правом на “внутрішнє” самовизначення і створення автономних територій, в той час як національні та інші меншини наділені лише індивідуальними правами.
Легітимна можливість підтримати, зберегти й розвинути ідентичність кримських татар полягає у створенні в деокупованому Криму Кримськотатарської національно-територіальної автономії в рамках унітарної української держави, що повністю відповідатиме як нормам міжнародного права, так і національним інтересам України.
Звісно, приналежність до “політичного українства” є важливою складовою самоідентифікації, яку також необхідно підтримувати і розвивати, знаходячи для цього засоби навіть в умовах окупованого Криму.
При тому зауважимо, що побоювання проявів “кримськотатарського сепаратизму” є не тільки безпідставними, а і вкрай несправедливими, беручи до уваги активну роль кримських татар у спротиві російській окупації, яку вони відігравали від початку і до сьогодні. Пам’ятаймо і про численних політв’язнів, і про загиблих кримськотатарських воїнів (серед яких є мої близькі друзі)».
Наталя Беліцер зауважує також, що визнання кримських татар, а також малочисельних караїмів і кримчаків, корінними народами додає Україні ще один козир у боротьбі за повернення Криму під юрисдикцію України, адже незаконна анексія Кримського півострова прямо порушує низку статей Декларації ООН про права корінних народів, ухваленої 2007 року.
***
Але чи справді кримські татари програли історичну боротьбу за ствердження національної ідентичності?
І тут є сенс повернутися до «Шатур Ґудуру». Кримськотатарський музичний продюсер Халіл Халілов каже:
«Цей напрям і гурт стали важливим етапом для кримськотатарської культури, адже вони позначили момент переходу від виживання до розвитку. У перші роки після повернення до Криму часу й ресурсів для творчості майже не було. Люди займалися базовими речами: будували домівки, шукали роботу, облаштовували побут. Мистецтво, а тим більше щось нове у культурі, здавалося недосяжною розкішшю. Але саме такі колективи, як “Шатур Ґудур”, показали, що ми пройшли через цей важкий етап. Вони стали символом того, що у нас з’явилися сили й натхнення для експериментів».
З одного боку, слова про історичний програш кримських татар Сулейман сприймав як близькі до правди. А з іншого, не міг і не може змиритися з цим.
— Ця ситуація не є грою в класичному розумінні. Це не шахи. Можна погодитись і прийняти факт програшу — та гра не скінчилася. Ми, ймовірно, програли. Та це не значить, що слід зупинятися. Поки є я, мої рідні, друзі — є сенс говорити рідною мовою з донькою, з тими, хто хоче говорити. Є сенс їхати на Постійний форум і щосили просувати там позицію, у яку віриш. Доносити і просувати її і тут, у Києві, — для українського суспільства.
Результати
Часом можна почути докір від кримців: ми десятиліттями боролися — і тільки на 30-му році нас визнали корінним народом на рівні закону.
— Але якщо бути чесним і дивитися на міжнародну практику, — зауважує Сулейман, — зазвичай це й займає від 10 до 30 років — від моменту, коли починається активна усвідомлена робота самого народу і його представницьких органів.
Один з головних принципів міжнародного права — отримання попередньо поінформованої вільної згоди корінного народу щодо стосовних його питань. Тобто будь-яке рішення, що торкається корінного народу, не може бути ухвалене без його попередньої згоди.
Часто держави тлумачать цей принцип як консультації з представниками перед ухваленням рішень. А міжнародне право каже: ні, це не лише консультації як самоціль — має бути саме згода. Україна зараз десь посередині, вважає Мамутов. Наприклад, останнім часом проходять комісії з питань кодифікації кримськотатарської мови та затвердження правопису. Навіть попри те, що за Меджлісом досі не закріплено правового статусу, цей представницький орган бере в цьому активну участь.
— Проте я вважаю, — наголошує експерт, — це має стосуватися і питання виділення й використання землі. Якщо ми визнаємо, що Крим є національно-історичною територією корінних народів, то маємо визнати й те, що на використання природних ресурсів, розподіл прибутків від цих ресурсів на регіональному рівні — на все це має бути згода представницьких органів корінних народів.
Або ж культурні пам’ятки караїмів, не лише в Криму, а й в інших містах, скажімо, колишня кенаса в Києві (зараз — Будинок актора на вул. Ярославів Вал), — їхнє використання теж має бути погоджено з караїмами.
Сьогодні на ситуацію з кримськими татарами дивляться держави по всьому світу. Якщо в Україні їм вдасться реалізувати всі їхні права, закріплені для корінних народів у міжнародному праві, то це дасть поштовх багатьом іншим корінним народам у світі. І Сулейман — один зі змінотворців у цьому.
